Українські торгівельні мережі фактично ставлять на межу виживання українських виробників та переробників сільськогосподарської продукції. 

Користуючись створеною монополією на реалізацію продуктів харчування, вони виставляють вимоги, які буквально вбивають українське виробництво продуктів харчування та надають перевагу імпортній продукції. 

Зловживання національних торгових мереж своєю ринковою силою, яка превалює, досягло критичної точки і починає душити національного виробника та переробника. 

Зокрема, через торгову націнку. Навіть якщо у договорі між виробником та реалізатором прописана націнка 15-25%, то не факт, що вона буде такою насправді. 

Бо через додаткові видатки, прописані у договорі, наприклад, плата за послуги, ретробонуси та інші платежі постачальника на користь мережи, — вона може складати і 40%, і 60%. 

Така ситуація склалася тому, що понад 70% реалізації продовольчих товарів йдуть саме через торгові мережі, дві з яких контролюють понад 50% цього ринку. 

Іншими словами, якщо ви хочете вести бізнес, продавати продукти харчування, у вас майже немає жодної можливості уникнути співпраці з мережами. 

Хтось може заперечити – окрім великих національних торгових мереж-монополістів, є регіональні, є невеличкі магазинчики, можна постачати товари виключно їм. І буде неправий. 

Виробникам та переробникам с/г продукції критично важливо співпрацювати саме з великими мережами. Бо їх видатки на виробництво залежать від обсягу виробленої продукції. 

Чим більший обсяг, тим менші видатки. Відповідно, забезпечити достатній обсяг реалізації, щоб мати собівартість продукції на конкурентному рівні без національних мереж вже неможливо. 

Адже, наприклад, опалення або освітлення цеху, сума податків на землю або майно та фонд зарплати майже не залежать від того, скільки продукції виробляє конкретне підприємство. 

Це означає, що переробникам, щоб не збанкрутувати і утримати обсяг, іноді доводиться постачати продукти до великих мереж навіть собі у збиток. 

А заробляти на продукції, яка реалізується через базари, регіональні магазини або крамниці пішої доступності і таким чином виживати.

Мало того, що великі мережі, користуючись своїм монопольним становищем, душать українських виробників додатковими фінансовими обтяженнями. Так вони ще й не розраховуються з ними вчасно – ані одразу, як з європейськими постачальниками, ані через 30 або 60 днів, як того вимагають європейські директиви, а за 90, 120 або й 180 днів.

В результаті за останні 7-10 років мережі висмоктали оборотний капітал у наших виробників та переробників. За різними оцінками, сума, яку мережі тримають і безкоштовно користуються, складає від 5 до 7 млрд доларів. 

Тобто виробники – ті самі, які створюють робочі місця, додаткову вартість та сплачують податки державі, — змушені брати дорогі кредити, щоб поповнювати оборот. А мережі, які фактично нічого не виробляють, користуються грошима, які їм не належать, причому безкоштовно.

Монополія великих національних мереж призвела ще й до того, що з українськими виробниками відмовляються працювати малі регіональні мережі. 

Це пояснюється просто: для них вхідна ціна від українського переробника є вищою, ніж той самий товар у їхнього конкурента в національній мережі. 

В результаті регіональні мережі починають відмовлятися від українських товарів і надають перевагу імпортним, які можна продати дорожче бо вони нібито якісніші, а споживач не має можливості порівняти ціни на них в інших магазинах.

На імпорт переходять і великі мережі, переслідуючи власні комерційні інтереси. І це зрозуміло, адже поки ми дозволяли мережам роками знищувати власного виробника, європейські країни, навпаки, його захищали и підтримували. 

В результаті ті ж польські заводи провели модернізацію, тому можуть запропонувати нашим мережам цікавіший продукт, якій вони придбають за рахунок коштів, що не повернути нашим виробникам. 

Така ситуація є неприйнятною, бо вона б’є по національних інтересах і знищує робочі місця в Україні, зменшує податкові надходження та знекровлює економіку. 

Тому ми пропонуємо простий алгоритм – заборонити цю ганебну практику на рівні законодавства, так саме, як це зроблено в ЄС. Для цього потрібно здійснити кілька кроків.

  • По-перше, змусити національні торгові мережі розраховуватися з виробниками та переробниками сільськогосподарської продукції не пізніше 10-60 днів, в залежності від терміну придатності продукції.
  • По-друге, обмежити вартість додаткових послуг, штрафів, ретробонусів та інших додаткових платежів постачальників на користь мереж на рівні 15% від вартості поставленої продукції.
  • По-третє, поставити жорсткі запобіжники проти можливого уникнення ними виконання своїх зобов’язань – зокрема, через погрози відмови від подальшої співпраці з виробниками. 

Зокрема, впровадити штрафи – але не формальні, а такі, які б істотно били по кишенях цих мереж. 

Наприклад, 1% за кожен день прострочки розрахунків з постачальниками. Щоб вартість ризиків перевищувала суму, яку вони можуть собі дозволити, і щоб їм було простіше розрахуватися з виробником, ніж судитися і у випадку програшу збанкрутувати.

Зрозуміло, що ці кроки неможливо здійснити без участі держави. І в цьому немає нічого антиринкового. 

Держава повинна втручатися, коли виникають подібні монополії, або коли хтось отримує превалюючу ринкову силу і зловживає цим, знищуючи цивілізовану конкуренцію і завдаючи шкоди національним інтересам. 

Подібні обмеження для рітейлу вже є у розвинених країнах світу. В том же ЄС спочатку вони виникли на рівні національних законодавств, а потім стали частиною Директиви ЄС 2019/633. Час і Україні зробити те ж саме.

Заступник голови ВАР Михайло Соколов

Колонка для видання "Економічна правда"

Четвер, 17 лютого 2022

 

Партнери